ЗАКОХАНИЙ ЧОРТ



Категории Олекса Стороженко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Тiльки й бачив я рiдний край, поки рiс, а там, як оддали у службу, так i пiшов, не по своïй волi, блукати по свiту, як те перекотиполе, що вiтер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо. Хоч i лучалось менi деколи навiдуваться у рiдну Украïну, так чи довго ж то спочинеш пiд теплим ïï крилом?.. I знов на край свiта мандруєш до чорта з рогами! Зате ж лiт у шiсть, а може, й бiльше, як iз Курськоï губернi уïдеш у Харкiвську, то так тобi стане легенько, мов на крилах тебе пiдняло!.. Та з сього боку Харкова ще не так: з Липець наша Украïна теперечки якось Московщиною дивиться — намiсть шинкiв проклята кабащина, постоялi двори на московський звичай; скрiзь по дорозi тягнуться московськi однокiннi телеги, одна до другоï попричеплюванi як фiги на личку; куди не глянь — усе пилипони1 з рудими бородами, у лаптях, аж занудить, на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехопишся через рiчку Харкiв, то хто б не сказав, що се божа сторона!.. Тут зараз починається отой великий бiр, що висонi сосни аж хмару пiдпирають. Оце ж вам i Основа, дй батько наш Квiтка збив собi з своïх повiстей такий мiдний човен, що до вiку вiчного буде плавать по плюгавiй рiчцi Летi. Отут же i вольна; сюди ж то харкiвськi мiщани i народ, ударивши лихом об землю, сходяться одвести душу i задавить горе свого бездолля. Отут побачили б ви у недiлю i по празниках, скiльки збирається народу! Верстов на п'ять, а може, i бiльш, уподовж дороги ­уля мiщанство: дiвчата у стрiчках, у стьожках, молодицi у парчевих очiпках, у кармазинах, у глазетi; а козацтво у брилях, у чуйках фабричного сукна, шовковими поясами пiдперiзуванi; а скiльки ще того лакейства у фраках та у сюртуках — мов та нiмота! Iншi збились бiля музики, садять гопака, вибивають тропака, аж лихо смiється; другi посiдали купками, снiдають, кружляють горiлку, теревенi гнуть, спiвають, регочуться, аж луна округи йде. ïдеш було, дивишся-дивишся та й не втерпиш: вилiзеш з тарантаса i пiдiйдеш до якого-небудь товариства. Хлiб та сiль, люди добрi! скажеш. Спасибi, — одкажуть i просять: — Сiдайте, не погребуйте хлiбом божим! Сядеш було до гурту, вип'єш корячок горiлки, з'ïси шматок сала, побалакаєш i свого додаси веселого слова. Боже милий, як же то вони дякують!.. Станеш прощаться, то так i загомонять: Пошли вам, господи, усякого щастя, за те, що простих людей не цураєтесь! Буває й таке, що яка-небудь молодиця, червона як макiвка, схопиться, обiйме та й поцiлує на прощання. Се, — каже, — щоб не скоро забули нашу хлiб-сiль! Смiху такого наробить вража молодиця — так усi i покотяться, ухопившись за животи. Що-то за втiшнi та швидкi тiï харкiвськi молодицi — нехай ïм легенько iкнеться! Проïхавши кiлька верстов бором, станеш пiднiматься на гору. Тут вже темна соснина почина мiшаться з дубом, липою, клениною, усе стає густiше, густiше; дерево переплелось вiтами — як те волосся; орiшник, глод, шипшина позростались, стоять, як добра огорожа. Чим дальш ïдеш, тим краща врода: пiшли i долинки з прогалинами, як рута, зеленими, i яри з проваллям, що як глянеш, то у головi закрутиться. Мiй боже милий! що за лiс! Якого нема тут дерева! I високих, величезних, i старих, скорчених, похнюпих, що вже вiку свого доживають. Iнше, зламане хуртиною i опалене блискавкою, стоïть собi край дороги, як чернець; там трухлявий пень схилився, як той старець з торбою. Куди не глянь — все тебе чарує, привiтає, усе тобi всмiхається. Здається, сама рiдна наша Украïна вийшла тобi назустрiч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком iз темного лiсу, то промовить пiснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе грається з тобою: затурчить у вухо горлицею, залоскоче тихесенько вiтерцем. Так тобi весело, так легенько, мов у раю!.. Душа млiє, серце труситься, токотить, буцiм що до тебе промовляє; не розбереш, що воно розказує, а слухаєш — не наслухаєшся, як не наслухається мати своєï дитини, бо та мова солодша для неï од медовоï речi найрозумнiшоï людини. II Од'ïхавши од Харкова верстов двадцять, лiс почина рiдiти. З високоï гори вже видко село Мерехву, з церквами, дзвiницями, садками i левадами — геть-геть розкинулось по долинi. За селом блищать течiï, затоки й озера Мжi. Потекла вона улiво промiж кущiв верболозу i вiльхи, а напроти гладко стелиться з могилами широкий степ. Сивiє старенький, як море, мрiє-мрiє, поки не зiйдеться з небом, а небо з землею. Гуляйте очi, гуляйте думи, як колись гуляло по сьому степу вольне козацтво. Проïхавши Мерехву i перебравшись через плеса Мжi, виïдеш на торговий шлях, що йде у Крим. Протоптала сей шлях ще татарва, як колись ходила на наше безголов'я пiд Москву, палити городи i забирати у неволю хрещений люд. Скiльки оком кинеш — скрiзь по дорозi, як гадюка, сунуться хури: назустрiч везуть шльонку, кожi, сiль, рибу; скриплять татарськi гарби, запряженi буйволами i верблюдами. Iз Харкова везуть усякий крам, машини, паровики, ïдуть купцi у Крим, у Бердянське, ïдуть пани i туди, i вiдтiль, женуть табуни, гурти, отари, iде народ на заробiтки у степи iк морю. Лiтом весело й глянуть на сей шлях, а побачили б ви весною або увосени, що тут дiється... крий боже, яке лихо! Замордована скотина по саме черево грузне у багнi; народ бичується, топиться по балках, по перетiчках. Бодай i не згадувать!.. Отут би простягти залiзну колiю! Потекла б по нiй золота рiчка живущоï i зцiлющоï води. Дуже ще бiдуєш, ïдучи по сьому шляху на обивательських. Розкажу вам, якого раз набрався я лиха, здавшись на одкритий лист. Iз Мерехви на почтарських, ще згодя, добiг я до Таранiвки. Прямо у волосне правленiє ввiйшов — так гарно: посерединi стiл, зеленим сукном засланий, як у судi, i патрет висить. Дивлюсь — нема нiкого; тiльки якийсь калiка, скорчившись, сидить бiля скринi, себто стереже громадськi грошi. - конi? — питаю. - Нема, — схопившись, одвiтив калiка. - А писар де? - На селi. - Коли б покликать. - Зараз збiгаю. Пошкандивав, сердешний. Через яку там годину iде писар повагом. Ще молодий, шапка набакир, у китайчастiй черкесцi i в опойкових чоботях. - А чого вам треба? — спитав вiн, доходячи до мене. - Коней, голубчику. - А подорожня, чи пак одкритий лист, є? Подав я йому одкритий лист, вiн подививсь, зараз i прогони вищитав — такий спритний! — i ще накинув кiлька верстов залишнiх. Видно, що був уже за Харковом: i головою мота, як москаль, щоб патли не лiзли йому у вiчi, i випинається, i палець засовує за гаплик. - Ану лишень, — гукнув писар на калiку, сховавши у кишенi грошi, — бiгай за десятником, та швидше! Знов пошкандибав калiка; нескоро веде того десятника. - Тройку коней! — грiзно крикнув писар на його та аж почервонiв зi зла. - Не позакладало, — каже десятник, — тiльки що конi пасуться в степу! - Так що, що в степу? Пiймайте та й ведiть. - Ще треба знайти, куди вони позабiгали, тi бiсовi конi, та тодi вже ловить... - Так iди та й шукай; а тутечки, опрiч ляпаса, нiчого не знайдеш. Зник десятник, як на той свiт провалився. Уже я й село обiйшов, i у тарантасi добре виспався, а коней нема. Надвечiр вже пригнали двох шкапок з лошатами. - А третя? — питаю. - Ще не пiймали, — озвавсь десятник, — там таке прудке звiря, бодай воно здохло, що нiяк його не наздоженеш. Аж ось ведуть того прудкого i ломакою пiдганяють; бачите, втомилось, сердешне, утiкаючи. Стали запрягать, пораються, як мокре горить; розгледiлись — i того нема, i другого; i знов погнали калiку за вiжками, за черезсiдельником, — да так аж до захiд сонця додержали. Рушили- ледве конi везуть; не схаменулись, як i нiч. Погонич повертає то у той бiк, то в другий — загубив, гаспидiв син, дорогу, — лає i коней, i хто ïде, i нiч, i степ. - Куди тебе нечиста мати носить? — питаю погонича, — дорога пряма, як стрiла, а ти крутишся, як муха в окропi? - Коли ж нiчого не бачу, — каже погонич i вiжки кинув, — у мене куряча слiпота. Що тут робить? Увесь степ покарбований дорогами; не втрапиш своєï, то казна-куди ще заïдеш; думаю собi: Хоч би доïхать до трахтира, що недалечко од Таранiвки. Нiчого робити: сам сiв за машталiра i потихеньку, пiдтюпцем благополучно доплентались до того трахтира. III Хазяйка сього заïзного двору, велика цокотуха, була добре менi знайома — ще змалку ïï знав. Давно не бачились, а тiльки ввiйшов у хату, зараз пiзнала. - Чи живi, чи здоровi? — спитав я, протираючи очi i розглядаючись. - Слава богу! — одвiтила хазяйка, — старiємось потрошки. Ось подивiться на мою Олесю — матiр переросла! (хазяйка глянула на чорнявеньку дiвчину). А се слiпенький дiд (хазяйка показала на столiтнього дiдугана, що сидiв на покутi, схиливши бiдолашну свою голову на груди). Колись спiвав по ярмарках, а тепереньки тiлько луна ходить по свiту од його пiсень: увесь голос виспiвав i бандуру потрощив. Гарна дiвчина Олеся, така повна, миловидна, — а я дивився на дiда. Зроду такого не бачив: бiле волосся, густе, як лiс, прикривало йому високе чоло, брови насунулись на самi очi, а широка борода аж до пояса доходила. Отак узяв би пензель та й списав вам Сатурна. - Вiдкiль, старий? — спитав я дiда, сiдаючи бiля його. - Хто його зна? — обiзвалась хазяйка. — Увесь свiй вiк вештається по свiту... Жив колись за Берекою, та давно ж: теперечки вже забув i свiй хутiр, i свою хату. - Нi, не забув, — обiзвався дiд, — не забув!.. - Куди ж тепер iдеш? — спитав я дiда. - У Павлоград. - Що ж там будеш робить, спiвати, чи що? - Та нi, кажу вам, — перехопила хазяйка, — вiн тепер йе спiва, вiн тiльки розказує! - Що ж вiн розказує? - Що з ним дiялось на свiтi, як козаки бились з ляха? ми, з татарами, про вiдьом, про чортiв!.. Вiн увесь свiт виходив: був у Чорноморiï, у Глуховi, за Києвом був... А чи не наставить вам самовару? - Настав, панiматочко! - От i добре! Старенького напоïте гарячим, то вiн вам за те що-небудь розкаже. - Чи довго вже волочишся по свiту? — спитав я дiдугана, як ми зостались однi. - Довго, дуже довго, — одказав старий, важко зiтхнувши, — я ще оженився у очакiвську зиму. Ми тодi жили на запорозьких землях вольними козаками. Як же зруйнували кiш, то наш посьолок з землями достався якомусь пану. Не схотiв я зоставаться панським, запрiг коня, узяв жiнку з дiтьми — дiвчину по восьмому годку i хлопчика-годовичка — та й помандрували у Чорноморiю. Од Тора довелось простувати степом, як море — нi хуторця, нi землянки. Той рiк була засуха, i якого лиха ми не одвiдали: кiнь без пашi i водопою здох — i ми пiшли пiшки; що було з нами запасу — поïли, тiльки й живились корiнням. Не пройшли й десяти днiв, як поховали дочку й сина, а там з нудьги та голоду занедужала й жiнка: я нiс ïï на своïх руках, поки не оддала душi богу... По Чорноморiï я вештався тридцять п'ять лiт; бився з черкесом, плавав по Чорному морю; а там потягло мене знов у рiдну сторону: схотiлось ще побачить батькiвську хату i поклонитись батькiвськiй i матчинiй могилi. Прийшов — й не пiзнав нашого хутора: де була наша хата, там розкинувся панський сад; а де було кладовище, там стояв шинок. Вийшов я на вигон, глянув на слободу i округи, згадав молодий вiк, батька, матiр, жiнку, дiтей — заплакав та й пiшов собi свiт за очима. От уже тридцять лiт, як тут вештаюсь, а три-тридцять, як живу, — а бреше вона, батькiвськоï хати не забув. Було як заспiваю, то менi здавалось, що я сиджу бiля своєï хати i мене слухають батько, мати, жiнка й дiти!.. Небагато слiв ув оповiданнi дiда, а скiльки ж то лиха!.. I не хотiв вiн розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу. Довгу низку лиха нанизала злая доля! Хазяйка не дала менi з старим добре й розговориться — принесла чашки i знов заторохтiла: то про Троïцький ярмарок, то якi панночки повиходили замiж, якi ще позоставались, налiчила з десяток померших i присiкалась до дiда, чом вiн не розказує: - Як же менi розказувати, — сердито обiзвався дiд, — коли не даєте й рота роззявить: скрегочете, мов сорока на вербi!.. - Мовчатиму, ïй же богу, мовчатиму, — перебила хазяйка, — тiльки розкажiть, будьте ласкавi, про закоханого чорта. - Добре, добре, розкажу, — чом не розказать? Дiд з великим смаком пив чай, заïдаючи харкiвськими бубликами, а там, як вихилив ще двi чашки з ромом, то аж помолодшав. - От тепер, — каже, — якось сили добув; здається, якби була бандура, то ще б i заспiвав!.. IV Старий пiдняв голову i ще твердим голосом так почав: - Дiд мiй був запорожець. Де йому на вiку не довелось бувати, чого не бачити! Удався вiн високий, здоровий та ще в додаток був i великий характерник: знався з вiдьмами, з чортами, нiчого на свiтi не боявсь — правдивий був запорожець! Уже немолодим прийшов вiн на Береку, одруживсь i збудував собi хату. Жив вiн трохи не сто год i до смертi добре чув, бачив, а деколи сяде на коня i охляп поïде у Харкiв. Ото ж пiд старiсть у довгий зимнiй вечiр, як стане оповiдать, що з ним дiялось, то i смiєшся й плачеш, а часом i чуприна полiзе догори. Ось як вiн розказував про того закоханого чорта. Раз у схватцi з татарами убили пiд дiдом коня. Жаль йому того коня, як рiдного брата: одно — надежний був, а друге — такого не знайти i на Запорiжжi. От дiд i пiшов у слободи пошукать лицарського коня. Тодi не так, як тепер: скрiзь була пустиня — i дiду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звiзд. Через кiлька днiв дiд трохи притомивсь, вже й торба з запасом стулилась: останнiй сухар доïв. Зблизившись iк Донцю, де починаються пущi, дiд зайшов у таку гущину, що не продереться: морське дерево так i хвиська, а тут i нiч насунулась. Сiв вiн собi пiд кущем пiдождати, поки зiйде мiсяць, та й задрiмав. Аж чує крiзь сон — неначе хто його тягне; прокинувся, дивиться — повний мiсяць уже височенько, i вiтру нема, а дерева так i гнуться усе в одну сторону, i його самого неначе яка невiдома сила туди ж тягне. Став приглядуваться — аж недалечко стоïть високий козак у кармазиновiм жупанi, в чорних оксамитових штанях i жовтих чоботях... такий з нього чуприндир, що кращого не знайти й у кошi! Стоïть проти мiсяця i руками розмахує, неначе кого до себе манить; i як махне рукою, то аж дерево до його нахиляється i мого дiда неначе хто у потилицю штовха. Що воно за бiс, — подумав дiд, — чи не характерник... Хотiв вже був до його обiзваться, коли чує — щось гепнуло за деревами та так iскрами кругом i обсипало. Дивиться — iз-за кущiв вийшла височенька дiвчина, що кращоï i у снi не побачиш. Несмiливо пiдiйшла вона до козака, згорнувши на грудях руки. - Чого ти мене звав? — спитала дiвчина таким голоском, що у мого дiда аж серце тьохнуло. - Питаєш, чого, — промовив козак, — хiба не знаєш, як я тебе кохаю?.. Без тебе менi й пекло не миле!.. - От зачим! — каже дiвчина. — Я давно вже се знаю. - Та нi, — одказав козак, — не за тим... Як тебе побачу, то й сам не знаю, що говорю... Слухай, Одарко, скажи менi, чи хочеш бути моєю?.. Хоч би ти у тисячну долю так мене кохала, як я тебе!.. - Не треба менi твого кохання, не проси й мого, — одрiзала дiвчина, одвернувшись, — цур тобi, пек тобi! Е, — подумав дiд, — яка пиха! Зневажає залицяння такого козака! - Слухай, Одарко, — знов почав козак, — будь моєю — усе для тебе зроблю, усе, чого тiльки не забажа твоя душа! - Не зробиш того, чого моя душа бажає... — одвiтила дiвчина, важко зiтхнувши. - Зроблю, єй же єй, зроблю, — каже козак, — заприсягаюсь тобi пеклом, сатаною i Фарнагiєм, — щоб менi не згубити нi одноï християнськоï душi, щоб менi провалиться у ополонку пiсля Орданi... от що! Як вiн, гаспидiв син, кумедно божиться, — подумав дiд. - Не вiриш? — пита козак. - Не вiрю, — одвiтила дiвчина. - Не знаю, як вже менi й заприсягатись, моя голубко! — каже козак та пригорнув до себе дiвчину i цмокнув ïï у щоку... Як цмокнув, так по усiй пущi луна i пiшла; дерева заколихались, гiлля до гiллi прихилилось, затуркали горлицi, i мого дiда нахилило до землi, — якось губи засвербiли, а тут де не взялась жаба, плиг! — i не схаменувсь, як чоломкнув бiсову тварюку. I що б ви думали? Так йому зробилось весело на душi, мов гарну дiвчину у ясне око поцiлував! - Ох, — застогнала дiвчина, ухопившись за щоку, — як же ти мене опiк!.. Так од тебе пеклом i несе. Коли хочеш, — каже, — iзо мною розмовляти, то хiба у водi; а тут ти мене спалиш своïм пекельним коханням. - Добре, — каже козак, — нумо женихатись у водi. Дивиться дiд — бiля ïх i сажалка; чи вона була, та вiн Тi не бачив, чи вона справдi уродилась, як кажуть, по щучому велiнню! Що се за вража мати! — подумав дiд. — Чи вони люди, чи, може, чортяки? Сумно йому стало, аж оселедець бiля вуха заворушивсь. Далi дивиться — стали роздягаться: дiвчина, буцiм не своïми руками, зняла кофту, плахту; далi, не соромлячись i сорочку. Як глянув на неï дiд, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очi йому рогом лiзуть — така гарна! Мiсяць, як скреблом, окотив бiле ïï тiло; уся — як витончена, а довга коса, чорна, як гадюка, так i обвивається круг тонкого стану i аж до повних литок достає. Повернулась з плечей — ще краща; тiльки роздивився дiд — аж хвостик! Так собi, невеличкий, та, матерi його бiс, — хвостик! Виходить, що дiвчина вiдьма. Глянув на козака — аж i в того хвiст такий довгий, як у хорта, так ïм виграє, як кiт перед мишею. Еге, так от воно що! Тут догадався дiд, що чортяка та закохався у вiдьму. Думає собi: Хай же вам бiс! Хотiв був тiкать, та не здвигнеться з мiсця, як до землi прирiс; хотiв перехреститися, так руки не пiдiйме. Досадно дiдовi, та нiчого робить; припав до землi та й дивиться, що дальш буде. Увiйшов чорт з вiдьмою по пояс у сажалку, i знов стали розмовлять. - Скажи ж менi, моя голубко, чого бажа твоя душа? — пита чорт. - Не скажу, — одказала вiдьма, — не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом — зробить... - Чи ловто будеш моєю, як обiцяю? - Десять рiк, — каже вiдьма. - Добре, усе зроблю! — чорт протягнув руку. — От тобi рука i моє пекельне слово. - Хто ж нас розiб'є? — спитала вiдьма, — треба, щоб була християнська душа, та ще чиста. - кому розбити, — каже чорт, мотнувши головою у той бiк, де лежав дiд, — там, — каже, — пiд кущами сховався запорожець. - Хiба у запорожцiв чиста душа? — пита вiдьма. — Вони ж самi п'яницi та розбишаки... - Еге, розказуй, — каже чорт, — нема найчистiшоï душi, як у тих гаспидових синiв; вони живуть по иисанiю: не возяться з жiнками, б'ються з бусурманом i боронять вiру православну... Ей, Кириле! — гукнув чорт, — ходи лишень сюди та розбий нас. Дiд нiчичирк, лежить собi i дух притаïв. - Та ну ж бо, йди! — знов крикнув чорт. — Ти ж не раз похвалявся, що не боïшся чорта, а теперечки й злякався!.. Досадно дiдовi — бачите, пристидив, диявольська личина. Нiчого робить, треба йти, щоб справдi ще не подумав, що злякався. - Чого ж тут лякаться? — обiзвався дiд, а сам аж труситься. - Так чому ж не йдеш? - Люльку шукаю; загубив у травi та й не знайду. - Та не бреши, — люлька у кишенi. Диявольський син! — подумав дiд. — Вiн усе знає: од його нiяк не одбрешешся. - Розбивай! — каже чорт, як дiд пiдiйшов iк сажалцi. - Як же я вас розiб'ю? — каже дiд. — От етану я чорт батька зна для кого кармазини каляти! Виходьте на сухе. - Хiба тобi повилазило? — каже чорт. — Глянь: де дiвчина стоïть, замерзло; смiло йди, здержить. - Що за бiс?! Справдi замерзло... Чого ж воно замерзло? — пита дiд. - Того, — каже чорт, — що вона — бодай ïï! — так тепло мене любить, що аж вода бiля неï мерзне. - А чого ж се, чорте, — пита дiд, — бiля тебе пара йде з води i бульбашки схоплюються? - Еге! — каже чорт. — Це так я ïï щиро кохаю, що аж вода бiля мене кипить. От такого б кохання нашим дiвчатам! — подумав дiд та спустився у сажалку, зайшов поза вiдьмою i тiльки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду, задри­ало нiжками та й пiрнуло. - Що воно таке? — спитав дiд. — Жаба, чи що?.. - Нi, — каже чорт, — довго за руки держались, так чортеня вродилось. Ну, не бiсовi ж тобi й чорти, — подумав дiд, — якi вони плодющi! Тiльки за руки подержались, уш й чортеня привели. - Ну, тепер кажи, — питає чорт вiдьму, — чого душа твоя бажає? - Спасенiя, — промовила вiдьма. Як се почув чорт, то аж носом закрутив — наче чемерицi понюхав. - Не можна сього, — застогнав вiн, — i не проси! Шяк не можна! - Чому? — спитав дiд. - Тому, що вона вже раз одступилася од господа, то удруге ïï бог до себе не прийме. - Брехня, — каже дiд, — як покається, то i втретє прийме!.. - Та ну вже, мовчи, — гримнув на його чорт, — коли не знаєш писанiя. - Нi, знаю, — каже дiд, — я й сам письменний, не раз i апостола у церквi читав. Дiд був такий завзятий, що як пiде на спор, то хоч чого й не знає, то скаже — знаю, а часом i своє вигадує i так до ладу приткне, що зiб'є з пантелику й знающого. - От, примiром, сказати, — каже, — я й чоловiк, а менi жаль небоги: здається, чого б не зробив для ïï спасенiя; а то ж сам бог милосердний, якби вiн не помилував грiшноï, коли вона кається? - Так коли ж вона вже одхрестилась... — пробубонiв чорт. - Не велика вада, — перебив дiд, — пiп i вдруге перехрестить, i дуне на тебе, i плюне! Чорт на се й одвiту не дав; стоïть собi, похнюпивши нiс, та чуха потилицю. - Ти ж сам знаєш, — обiзвалась до чорта вiдьма, — що не по своïй волi зробилась я вiдьмою; мене мати приневолила. - Нащо слухала матiр, ти мала свiй розум i свою волю!.. - I се брехня, — смiло перебив дiд, — бо як пiде на правду, то вiн i чорта не злякається. Нуждою та страхом, — каже, — можна до усього приневолити чоловiка. - Подумайте самi, чого просите, — заголосив чорт (трохи не плаче, бiдолашний), — як же менi помагати спасенiю душi, коли на те я чорт, щоб губити християнськi душi?.. Та мене, — каже, — за сю пакiсть на шматки розiрвуть!.. - За що? — каже дiд. — Невеликий грiх спасти одну душу, а там покаєшся та десять загубиш, то тебе ще й по голiвцi погладять. - Еге! Хiба проти шерстi! — прогарчав чорт. - А як би я тебе кохала! — обiзвалась вiдьма, так глянула на чорта карими очима, що аж лiд затрiщав i поколовсь, трохи дiд не шубовснув у сажалку, та якось вискочив на берег. Задумався чорт, довго стояв понурившись, довго мiркував, та вже нечиста мати так його пiдкурила тим коханням, що нiчого й не вигадав. - Що буде, то буде, — сказав, обернувшись до вiдьми, — нехай буде по-твоєму! Вийшли iз сажалки; вiдьма повеселiшала, а чорт засмутивсь, аж хвiст повiсив. Дiд помiг вiдьмi одягтись, своïми руками обтер бiле ïï тiло i примiтив, що вона до його якась тепленька стала. Накидаючи на неï сорочку, вiн шепнув ïй на вухо, щоб вона його слухала. У дiда чуле було серце: йому жаль стало вiдьми. - Ну, чорте, — питає дiд, — яку тепер даси пораду? Що сотворим, да спасемся? — додав з писанiя. - От що, — одвiтив чорт, скривившись, — недалеко вiдсiля спасається пустельник; велику силу вiн має у господа — усякий грiх одмолить, хоч якого грiшника на путь iстинний наведе. Так отже, як поживемо десять год iз Одаркою, я й одведу ïï до того пустельника, то вiн i спасе грiшну душу... - Е, нi, чорте, — перебив дiд, — за десять лiт багато води утече; поки сонце зiйде, роса очi виïсть. За десять лiт або вiдьма дуба дасть, або пустельника господь до себе прийме. Нi, так не можна! Починаючи таке добре дiло, треба зараз iти до пустельника за благословенiєм. - Та ну, не мiшайся не в своє дiло! — загомонiв чорт, аж затупотiв ногами з досади. - Як — не моє? — закричав дiд. — Я ж вас розбивав!.. А як збрешеш?.. Де вона тодi буде шукать того пустельника? - Чорти нiколи ще не брехали! — каже чорт. - Чортам ще й дурень вiри не няв! — одрiзав дiд. - Нехай буде так, — обiзвалась вiдьма, — як дядько Кирило кажуть: треба хоч подивиться, де спасається той пустельник. Довго спорили, трохти не полаялись, — так дiда ж i найстарший чорт не перемiг би. Нiчого робить: чорт почухав потилицю i згодився. Може, у його була якась потайна думка, та мiй дiд i собi вже вигадав, що робить... Побачимо, хто кого одурить! - Ну, теперечки, моя вiдьмечко, — каже чорт, — лети собi додому, а завтра ми з Кирилом прийдемо до тебе i, не гаючись, поïдемо до пустельника. Вiдьма сiла на мiтлу, кивнула головою до дiда, високо звилася угору i, порiвнявшись з зiрочками, полетiла у свою хату. Чорт не спускав з неï очей, аж поки не зникла, а там так важко зiтхнув, що аж листя зашелестiло; по долинi мов що покотилось; свиснула сова; далеко у болотi загудiв бугай. I в дiда серце защемiло, i вiн здихнув, неначе от-от попрощався з тiєю дiвчиною, що вже давно покинув, як помандрував у Сiч. V Дiд iз чортом, умовляючись, пiшли поруч, як товаришi. Дiд iз свого рiжка натрусить чортовi табаки, а чорт йому натрушує своєï — такий вслужливий! Скоро дiд наб'є люльку, а чорт зараз i вогню викреше. Дiд згадав про горiлку, а чорт зараз i частує i на закуску тягне iз сумки печену качку i пшеничний пухлий буханець. Випивши i попоïвши, дiда взяла охота подратувать чорта: хотiв був перехрестить його, та передумав: Цур йому! Хоч вiн i чорт, а все-таки товариш: нечесно товариша обижать. Далi, як глянув на чорта, то аж жаль його стало: iде, звiсивши голову, неначе на шибеницю його ведуть. - Розкажи менi, чорте, — пита дiд, — яким се побитом ти закохався у вiдьму? Адже ж кохання досталось не чортам на долю, а нам, грiшним? - Е, братiку, — каже чорт, — i у нас є серце, таке ж, як i у вас, i з тим же проклятим коханням! Як же б ми вас i скушали, коли б не знали, яке серце у людей?.. А маючи серце, як його устережешся?.. Слухай, Кириле, — каже чорт, знявши шапку i вклонившись, — поможи менi у моïм дiлi, а я тобi у великiй пригодi стану. - Добре, — каже дiд, — чом доброму чортовi не помогти! А у самого все на думцi, як би врятувать дiвчину, якось вона i дiдовi припала до душi. - Чого хочеш, того й проси, — каже чорт. - Та менi нiчого й не треба, — каже дiд, — тiльки хiба достати доброго коня. - Я тобi кiнь! — каже чорт. — Сам перекинусь у коня i п'ять год буду тебе возить, а п'ять поживу з Одаркою. Я у п'ять лiт вбгаю п'ятсот — на те ми чорти! - Гляди ж, не збреши, — каже дiд. - Не бiйсь, — каже чорт, — от тобi рука i бiсове пекельне слово! Та нам не велено не то обманювать — i зачiплять запорожцiв, бо вони б'ються за вiру православну. Та не велика i користь, — каже, — коли якого й завербуєш: уб'ють його на вiйнi, от вiн уже й не наш. Вiдки вiзьметься Петро з ключем i одбив: так i товче нашого брата, не розглядаючи, де око, а де морда; а ще як вихопиться Микола, то швидше втiкай, бо вернешся у пекло без хвоста — одiрве! - А багато у пеклi запорожцiв? — пита дiд. - Нi однiсiнького: якi були, то й тих повиганяли. - За що ж ви ïх повиганяли? — пита дiд. — Для нашого брата вам жалко i кутка у пеклi? - Коли ж такий гармидер роблять, — каже чорт, — що усiх чортiв iз пекла порозганяли. Хiба не чув про того Марка, що товкся по пеклу? - Що ж вони там роблять? — спитав дiд. - Понапиваються гарячоï смоли, — розказує чорт, — як тiï горiлки, позалазять у печi та й почнуть шпурлять вiдтiля головешками. Раз трохи пекла не спалили!.. Або ляже на сковороду та й звелить пiдпалювать себе. Печеш його, печеш, аж шкура на тобi трiскається, а вiн тебе лає, кепкує з тебе та кричить на усе пекло, що змерз. Бiда з ним!.. Де вже допекти ïх вогнем: уже як ïх шкварили ляхи, та й тi нiчого не доказали. I у пеклi того не вигадаєш, що вони з ними робили. Наливайка пекли у мiдному бику: уся Варшава збiглася послухати, як зареве бик, та нiчого й не почули — iстлiв, сердешний, на вугiлля, а голосу не подав. Що ти вдiєш, коли живого не дошкулиш, а то щоб мерлого! - Так i треба, — каже дiд, — на те ми сiчовики, щоб усе витерпiть: тим-то ми нiчого й не боïмось! - Тривайте, — каже чорт, — скоро й на вас нападе велика халепа: не допечемо вас вогнем, так проберем морозом. - Де ж ви того морозу добудете у пеклi? — пита дiд. - Еге, у нас нема, так у вас є, — каже чорт, — ми вам такого чоловiка вигадаєм, що гiрший ще буде вiд самiсiнького чорта!.. Вiн вам нажене холоду, — побачите!.. Та нехай вони сказяться! Менi тепер, як кажуть, не до солi... Що то робить моя Одарочка? - Скажи менi, чорте, — спитав дiд, — чи вона у своïх тiлесах, чи, може, перекинулась у таку гарну дiвчину, як ти у козака? - Нi, — каже чорт, — вона такою уродилась: нехай хоч царицею перекинеться, то кращою не буде! Одно тiльки у неï негарне: легко ïï збити з грiшного пуття. - Якби не катержний, анахтемський хвостик! — пробубнiв дiд та й задумавсь. Отак розмовляючи, йдуть собi лiсом, а тут iз-за кущiв то виткне морду лiсовик з зеленою, як трава, бородою, то вискочить вовкулака, пiдперезаний червоним поясом, то стрибають з гiллi на гiллю упирi у нiмецьких галанцях, i всi ж то низенько i привiтно ïм кланяються. Далi як пiшли понад Лиманом, то й перелiчити не можна, що тих чортенят повискакувало з болота. - Здрастуйте, дядечку! — озиваються до чорта, а дЬ да так жахаються: бачать, що запорожець. - Не бiйтесь, дiтки, — каже чорт, — се, щоб ви знали, мiй сват Кирило. Дiд розказав, що бiсенята, поки ще молодi, то зеленi, як осiтняги, — нема у ïх нi рiжкiв, нi кiгтiв. Та й втiшнi ж, розказував: бiгають, крутяться, плигають, як жаби, граються, як кошенята: пiрне у воду, а нiжки висуне з болота та й дрига. Дiд хотiв був ïх подратувать, показав ïм дулю, так вони ув один голос так i запискотiли: - Спасибi вам, дядечку Кирило, за вашу ласку! А чорт i каже: - Ти ïх цукром не годуй, тiльки покажи ïм дулю. Стало свiтать, як дiд iз чортом вийшли з лiсу. Не пройшли i пiвверсти, як побачили у долинi велику слободу. - Оце ж, — каже чорт, — i слобода, де живе Одарка: ото ж, дивись, i ïï хата, оточена вишневим садочком. Iди ж теперечки до неï, переднюєш, а увечерi, як сонечко сяде, то й я до вас прийду. Я б i зараз, — каже, — з тобою пiшов, та удень небезпечно нашому брату ходить у слободу: часом наскочиш на ярчука, та й пiвнi кукурiкають, щоб вони виздихали! Попрощавшись iз чортом, дiд спустився з гори iк плесу. Достав iз сумки бритву, виголивсь, надiв чисту сорочку, помолився богу та й пiшов до вiдьми. Дорогою зiрвав по кущику горицвiту, золотисячнику i дроку, згорнув докупи, закрутив i заткнув собi за лiвий чобiт. Себто для того, щоб чорт не знав, об чiм дiд буде розмовляти з вiдьмою. VI Одарка стрiла дiда на порозi з хлiбом, з сiллю i поклонилась йому трохи не до землi. - Спасибi вам, дядечку! — каже. — Од мене, бiдноï сироти, i бог, i люди одцурались, а ви не цураєтесь мене, грiшноï. Чи не поможе вам господь вирятувать грiшну мою душу! - Не бiйся, Одарко, — одказав дiд, — вирятуємо! Не дамо чортяцi насмiятись! Дiд, кажу вам, мав чуле серце: часом, щоб заспокоïть бездольного, то i завiряє, i збреше... Простора хата у вiдьми, а якось пусткою оддає; i вiкна чималi, а сумно. Одарка так i пригортається до дiда, ГIк йому у вiчi й дивиться, то усмiхнеться i радiє, а то i знов засмутиться. Як сонечко увосени: вигляне iз-за хмари i знов сховається. - Дядечку, — каже вiдьма стиха дiдовi, — не кажiть менi нiчого, що у вас на думцi, а то бiсiв Трутик (так звали закоханого чорта) усе буде знати! - Не бiйсь, моя кралечко, — каже дiд, ударивши по лiвому чоботу, — я йому, iродовому синовi, уха заткнув. I ми дещо знаємо!.. Не почує й не побачить, хоч би я ось що з тобою зробив. — Та, се кажучи, i перехрестив вiдьму. Як перехрестив, так i вдарило ïï об землю, посинiла, запiнилась, так i звело ïï у клубок. Дiд злякався i не рад вже, що перехрестив; скорiш ïй пiд нiс сунув дулю, так вона одкрила очi i ледве опам'ятувалась. - Ох менi лишенько, — простогнала вiдьма, — як же ви мене вразили, як ножем у серце!.. Не хрестiть мене, — благає, — а то нечистий мене задавить i до спасенiя не допустить. - Нi, не буду, не буду, — каже дiд, — нехай вже тебе пустельник хрестить божою рукою! Вiдьма поставила дiдовi снiдання i пляшку тернiвки, а сама стала поратись бiля печi. Дiд ïсть i запиває, а сам очей не зводить з Одарки. Яка б то, — думає, — була з неï молодиця, хазяйка, коли б не катержний, анахтемський хвостик; бодай ïй вiн одсох! - Розкажи менi, Одарко, — спитав дiд, — як се мати перекинула тебе у вiдьму? - Бодай не згадувать, — почала Одарка, зiтхнувши, — от як се сталось. Я була ще на восьмому годочку, як мiй батько поïхав на вiйну. Через два роки вернувся козак Хведiр з недоброю вiстю, що мого батька десь за Днiпром вбито. Мати дуже убивалась за батьком, — та скоро i заспокоïлась: Хведiр жив у нашiй хатi i полюбився матерi. По слободi ходила вже чутка, що мати йде за його замiж, як Хведiр полаявся з матiр'ю i оженився на дочцi нашого сусiди. Не знаю, як вам i розказать, що тодi робилось з матiр'ю: бiгала по слободi, як несамовита, а там i зникла. Усi думали, що вона наложила на себе руки, аж через два тижнi уночi чую — щось загуло на горищi, застукало у коминi i по хатi повiяло холодом. Я схопилась та до печi — думаю, чи не горимо; дивлюсь — хтось роздува огонь, загорiвся вiхоть, — аж мати! Така розпатлана, розхристана, а очi так i палають, — аж страшно на неï глянуть. Я зрадiла та й кинулась до неï, а вона як крикне не освоïм голосом: Не пiдступай! Я так i завмерла, де стояла. Озьми, — каже, — образи та повинось у комору, i хрестик, що в тебе на шиï, там зостав. Познiмала я образи i повиносила у комору — думаю, чи не хоче мати хату мазать; а як вернулась з комори, мати обняла мене i гiрко заплакала, так i вмила мою голову сльозами, як окропом. За кiлька мiсяцiв пiсля сього занедужала Хведорова жiнка, чахла-чахла та i вмерла, а Хведiр з нудьги та жалю довго блукав по лiсах, поки десь пiд дубом не знайшли мертвого. У слободi стали люди розказувать, що моя мати вiдьма i що вона з свiту звела Хведора з жiнкою; дiвчата мене цурались. Я не вiрила людям, хоч часом i сама бачила, що щось чудне дiялось у нашiй хатi. Увесь тиждень мати — як мати, а в суботу i близько до себе не пiдпускає, а на нiч замикала мене на ключ у комору. От схотiлось менi довiдаться, чому се мати так робить i що трiщить i клекотить у хатi. Раз у суботу — тодi менi пiшов сiмнадцятий рiк-мати мене замкнула, а я пiдняла мостину та й вилiзла з-пiд комори. Бачу — у хатi палає огонь; глянула у вiкно — аж стоïть мати бiля печi ув однiй сорочцi з розпущеною косою i якесь зiлля кладе у макiтру. Далi поставила макiтру на долiвку, сiла на мiтлу i тiльки нахилилась на макiтру, а звiдти як пахне полум'я — так ïï й потягло через комин у бовдур; я як крикну: Мамо, що ти робиш? А вона, як птиця з пiдбитим крилом, так i вдарилась на землю та мене за косу. А, неслухняна дитино! — закричала не своïм голосом, — пiдгляджувати? Не будеш же мене корить, я з тебе таку ж зроблю вiдьму, як i сама! Перегнула мене через мiтлу i помчала. Опам'ятувалась вже я аж на Лисiй горi, бiля Києва. Нiчого менi вам казати, що там дiялось: ви й самi, може, не раз там бували, так знаєте... - Як не знать, — каже дiд, — кiлька раз самому доводилось там бувати! Дiд якось соромився казать, що чого-небудь не знав або не бачив, так i збреше; а йому збрехать, та ще перед вiдьмою — як раз плюнуть. — Що тодi, — каже вiдьма, — зо мною дiялось — не розкажу; я лежала ниць, заплющивши очi, i говорила якiсь слова за матiр'ю, од когось одрiкалась; назад я вже полетiла на своïй мiтлi. Оцей самий Трутик i мiтлу менi зробив. Вернувшись, хотiла помолитись богу, i тiльки перехрестилась, а мене так i вдарило об землю. З тiєï пори отак, як бачите: плачу — не одплачусь, думаю-i нiчого не вигадаю... - Де ж твоя мати, бодай ïй? — спитав дiд. - Чорти замордували... Як мати удовольнила своє серце, згубивши Хведора i його жiнку, тодi тiльки побачила, що згубила свою i мою душу; думала, як би вирятуватись, а чорти та вiдьми й довiдались. Раз полетiла вона на Лису гору та й не вернулась; i менi те ж було б, та Трутик оборонив. Що буде дальш... а тепереньки так гiрко та важко на душi, так нудно на свiтi!.. Вiдьма облилась сльозами. - Не плач, моя горличко, — каже дiд, — не плач, спасемо твою душу!.. Як-таки щоб запорожець укупi з чортом чого не зробили! - Коли ж мене Трутик не допустить до пустельника! — каже вiдьма. - Так я пiду, — каже дiд, — а там вже не його воля: буде, як пустельник звелить. Трутик обiцяв менi п'ять лiт за коня служити, а тим часом, дасть бог, ти спасешся, i як вернеться чорт, то хiба облизня пiймає... А там, моя кралечко... Дiд не договорив, тiльки вусом моргнув i так глянув на Одарку, що вона потупилася i почервонiла, як калина. Вiдьма добре нагодувала дiда, участувала запiканкою i тернiвкою i послала йому у коморi спочить. Не спавши цiлiсiньку нiч, дiд заснув як убитий. VII Дiд заспався аж до вечора i, як ввiйшов у хату, то вже застав там Трутика. Так гаспидiв син i в'ється бiля Одарки, аж досадно стало дiдовi. Поздоровкавшись, дiд сiв на лавi та й пита чорта: - А чи далеко до пустельника? - Нi, — каже чорт, — близенько: за Iзюмом, у Святих Горах2. - Як близенько?! — крикнув дiд. -Та ми й на п'ятi сутки туди не дiйдемо! - Еге, по-вашому, по-запорозьки, — каже чорт, — може, воно й так, а по-нашому — так нi; як виïдемо раненько, до схiд сонця, то надвечiр i там будемо. - Слухай, чорте, — каже дiд, розсердившись, — не чiпай запорожцiв. Я тобi кажу: якби мiй кiнь був живий, то будь я не Кирило Келеп, коли ув один день не став би! От що! - Та не бреши, — каже чорт, — i у два не доïхав би; а от як я тебе повезу, то й в обiд вспiємо! - А Одарка ж як? — спитав дiд. - Вона перекинеться хортицею, — каже чорт, — так ми ще дорогою пополюємо за зайцями. До пiвночi гнули теревенi, а там спочили трошки та й рушили. Як сонце виглянуло iз-за гори, нашi були вже далеко од слободи. Дiд ïхав навзаводи на вороному арабському огеру, а бiля стремена бiгла бiленька хортиця, така ж хороша, як гарна була Одарка. Стриба собi, не доторкаючись нiжками до землi, як на крилах, неначе ластiвка в'ється. Порветься зайчик — так зараз i дожене його, — не рве, а тiльки подержить за вушко та й пустить. А кiнь, матерi його бiс, як намальований: шерсть на йому блищить, як броня, шия, як у лебедя, iз очей iскри сиплються, а iз нiздрiв полум'я паше. Дiд наб'є люльку i вогню не креше — приложить тiльки коню до морди, так вона i запалиться. А збруя ж яка? — i у хана кримського такоï нема: уся золотом залита i обсаджена самоцвiтами. Дiд не натiшиться конем, гладить його, цмокає i на Одарку не гляне. Сказано, запорозька натура; недаром спiвають Промiняв жiнку на тютюн та люльку, а де б то не промiнять на доброго коня! Iще сонечко височенько стояло, як вони добiгли до Святих Гiр. Дiд напоïв коня i сам напивсь, прив'язав чорта за повiд до дерева та й каже: - Пiдождiть мене — я на часинку збiгаю до пустельника. - Iди, та не барись, — каже чорт, — бо треба iк свiту вернуться у слободу, а там весiлля одбудемо — та й у Сiч. - Яке весiлля? — пита дiд. - Аз Одаркою ж! — каже чорт. А щоб ти не дiждав!.. — подумав дiд та й пита: - Де тут дорога до пустельника? - Iди сiєю стежкою, — каже чорт, — оце ж вiн i протоптав ïï, ходячи сюди по воду. Пiшов дiд усе лiсом на високу гору i вибрався на уступ; з одного боку — круча, аж глянуть страшно, з другого — скеля стiною пiднялась аж до хмари. Дивиться дiд: у скелi — дверi, а над дверима — образ; ввiйшов — церковця, так собi невеличка, висiчена у скелi. Тiльки перехрестився та вдарив поклон, аж iз келiï виходить пустельник, старенький, згорблений, а борода бiла, як молоко, аж до колiн. Дiд пiдiйшов пiд благословенiє, а пустельник поблагословив та й каже: - Чого се, чоловiче, бог з нами, так од тебе чортом душить? - Як же б то й не душило, — каже дiд, — коли цiлiсiнький день ïхав на чортi та ще й з вiдьмою. Дiд усе розказав, як було i чого приïхав. — Як ви, святий отче, — каже, — поради не дасте, то вже не знаю, де його у гаспида й шукати того спасенiя. - Воля божа, — каже пустельник, — може, й тут знайде спасенiє, коли щире буде покаянiє. Як бачу, вона хоч i вiдьма, то менше лиха робила людям, як тi, що святош удають. Вона, — каже, — i на путi грiшному шукала спасенiя, а другi так iз iстинного пуття збиваються. - Так, панотченьку, так, — перебив дiд, — оце саме i чорт казав! - Чорт, — каже пустельник, — сулив ïй усi прелєстi мира сього; друга б — i не вiдьма — на сi посули пiддалась, а вона не преклонилась. - Не преклонилась, панотче, не преклонилась, — каже дiд, — так i чортовi одрiзала; аж носом закрутив диявольський син! - Ну, тепер помолимось господу, — каже пустельник, — то вiн, милосердний, напутить нас, що треба робити. Пустельник упав на колiна, дiд собi, i стали молитись. Та й тепло ж молились: темна церковця та i освiтилась, наче хто свiтло засвiтив. У дiда iз очей аж двi сльози викотилось, як двi срiбнi кулi, аж брязнули, ударившись об кам'яний помiст. Помолившись, устали; от пустельник i каже: - Ходiмо ж, я покажу тобi печеру; одведеш туди небогу, там вона i буде спасаться. - Будьте ласкавi, панотче, — каже дiд, — заступiться за бiдну сироту... коли б ви побачили, що за молоде та гарне, та нещасливе!.. Так же катержний, анахтемський хвостик... та ще от що... — почав дiд, та й язик прилип к гортанi. - Що там ще? — спитав пустельник. - Болячка на серцi нарядилась, — каже дiд, важко зiтхнувши, — закохався я у сю диявольську вiдьму, бодай ïй... нехай буде здорова, от що! - Буду благати господа, — каже пустельник, — щоб вiн милосердний послав ïй покаянiє; а ти ïдь собi з богом у Сiч. Побудь ще там п'ять лiт на лицарськiй стражi та й вертайсь до мене. Як дасть бог, що вона спасеться, то я вас i повiнчаю. - Що ж менi тепер робить iз чортом? — пита дiд. - А що з ним робить, — каже пустельник, — коли годящий з його кiнь, ïдь на йому у Сiч. - Де вам негодящий! — каже дiд. — Такого коня i за сто талярiв не знайти: i хода добра, i навзаводи не взяв його кат, i пiдтюпцем; а на поворотах тiльки нахились, то вiн вже i повертає. Так боюсь же, щоб не втiк, дияволiв син. - Не бiйсь, — каже пустельник, — я тобi дам на його крiпость. Пустельник пiшов у свою келiю, винiс кипарисний хрестик i надiв його на шию дiдовi. - Тепер, — каже, — вiн у тебе, як наймит, як крепак: що звелиш, то й робитиме! Пустельник провiв дiда до печери i поблагословив його на прощання. Вернувся дiд до чорта та якось йому i глянуть на його совiсно, хоч у рябка очей позичить. Та вже ж не потурать i чортовi, щоб губити християнську душу. Не щодня бридня, не все коту масниця! Тiльки доторкнувся дiд до чорта, зараз i почув, сердешний, свою неволю, так i затрусивсь i застогнав, бiдолашний. - Що ти, Кириле, зо мною зробив! — озвався чорт. - Те, що й ти з другими робив, — каже дiд (а самому жаль чорта: добра була душа у покiйника). — Ловить, — каже, — вовк, та як i вовка пiймають! Недовго дiд базiкав з чортом, та нiчого було гаразд i казати. Узяв вiдьму за руку та й повiв у печеру. Дорогою розказав ïй, на чому вони погодились з пустельником, обняв Одарку, крiпко притулив до серця, аж зомлiла небога, а там сiв на чорта i полинув, як на крилах, у Сiч. VIII Уранцi дiд уже був у кошi. Кому не скаже, що вiн учора ввечерi виïхав iз Святих Гiр, нiхто вiри не йме; та як i повiрить, щоб ув одну нiч перебiгти тридцять миль! Чого вже не виробляв дiд на тiм коню! Якби почули, що вiн розказував, то б сказали, що бреше: за цiлiсiнький тиждень не переслухали б. Раз дiд запросив i в заклад пiшов, що поïде у Бахчисарай i самому кримському хановi у вiчi плюне. I що б ви думали? Поïхав та й плюнув, та ще й добре вилаяв; дiд знатно лаявсь — у якогось москаля вчивсь. Ти, — каже, — хане, покiйного чорта племiнник, бусурманський, кателицький, анахтемський, гаспидiв син, триста тобi чортiв у живiт! А було як наскочать сiчовики на татарську орду, то дiд так i врiжеться у саму гущину; а конi як почують чорта, то врозтiч; а дiд i почне кришить татар, як локшину: так голови i валяться, як грушi увосени. Чотири роки дiд був курiнним отаманом, а там, як прийшла пора, от вiн i став прощатись. Не хотiли були пускать сiчовики, так дiд ïм каже: - Зостався б, товаришi, так обiцявся вiдьмi оженитись: треба, бачите, додержать козацького слова. - Що за зух3 наш Кирило, — смiються запорожцi, — не побоïться i чорта позвать у дружки. - Еге, — каже дiд, — я не побоюсь i на чорту поïхать. Та сiв на чорта та й чкурнув у Святi Гори: ув обiдню пору i там опинивсь. Дивиться — аж того гайвороння така сила, наче з цiлого свiту позлiтались гемонськi тварi та й вкрили i гори, i лiс. Скоро побачив ïх чорт — так i затрусивсь, i голову повiсив, i хвiст опустив, почув своє лихо. Доïхавши до тiєï межi, що дальш на чорту ïхать не можна, дiд злiз та й каже: - Прощай, чорте, не поминай лихом; спасибi тобi за вiрну службу! Тiльки дiд договорив це слово, так кiнь i перекинувсь у птаха. Як же закрякає гемонське гайвороння та здiйметься, наче хмара — аж сонце закрило! Налетiли на чорта — дiд i не схаменувсь, не вспiв руки пiднять — перехреститься, роззявить рота, щоб благослова заспiвать, як вони вже й пошарпали Трутика на шматочки. Де те в бiса i м'ясо дiлось: тiльки пiр'я полетiло за вiтром. Жалко дiдовi чорта, так жалко! Так тепер вже не до його; друга думка у дiда — що то з Одаркою дiється: чи помилував ïï господь? Тiльки переступив дiд через рiвчак — з-за кущiв назустрiч Одарка. У квiтках, у стьожках, як до вiнця. Так i кинулась на шию дiдовi. - Спасителю мiй! — заголосила Одарка. — Господь милосердний помилував мене, грiшну... Тебе ж тiльки й ждала, мiй голубе, як билина росицi з неба! Ще краща стала: така бiла та повновида, очi сяють, як зорi серед темноï ночi, зуби блищать, як бiлi голуб'ята на сонцi пiд синiм небом. Так i тулиться до дiда, i цiлує його, i милує, i хреститься, i його хрестить. Дiд стоïть як укопаний, себе не тямить i очам своïм вiри не йме; далi упав на колiна, простяг догори руки та крiзь сльози i промовив: - Боже милий, який же ти до нас милостивий! - Ходiм же швидше до пустельника, — каже Одарка, — вiн тебе жде з самiсiнького ранку. Дiд, взявшись з Одаркою за руки, пiшли до пустельника. Ввiйшли у церковку; дивляться — вже i налой стоïть посерединi, i два вiнця лежать на налою, — не з фольги, як теперечки повелось, а iз свiжих квiток. - Здоров був, Кирило, — скрикнув пустельник, уздрiвши дiда, — як тебе бог милував на Запорiжжi? - Слава богу, панотченьку, — каже дiд, — молитвами вашими — та спасибi i покiйному чорту: добре служив, дияволiв син. Дiд одслужив три молебнi: архiстратигу Михаïлу, горiю Побiдоносцю, i Миколаю Чудотворцю, а там пустельник поставив молодих перед налой та й обкрутив. - Тепер, — каже, — нехай вам господь помагає: будьте щасливi i довголiтнi та не забувайте, що бог милосердний не на те, щоб грiшили, а на те, щоб каялись у грiхах! - Так, панотченьку, так, — каже дiд. — От чорти так не дали покаятись Трутику; розiрвали бiдолашного на шматки — тiльки пiр'я полетiло за вiтром!.. Як стали прощатись, Одарка тричi вклонилась пустельниковi до землi, як рiдному батьковi. I дiд хотiв був поклонитись, так шия нiяк не гнеться. У тих сiчовикiв в'язи, як у вовка; вони одному тiльки богу й кланяються до землi. От дiд ухопив себе обома руками за оселедець та насилу нагнув трохи свою голову. IX Подякувавши добре пустельниковi, дiд з молодою жiнкою пiшов iк Берецi. Грошей у його було до чорта: повнiсiнький черес, туго набитий дукатами, — так що схотiв, те й зробив. Вибрав вiн собi гарне мiсце над рiчкою, де теперечки панський сад, i поставив важну хату на двi половини. Накупив собi волiв, овець, коней i зажив собi з Одаркою. Одарка дуже була щаслива з дiдом — дiждала сина оженить, дiждала i внука i вмерла з доброю славою. - От вам i кiнець. Вибачайте, коли не до смаку; розказував, що чув од дiда; коли вiн брехав, то я й брешу. * * * - А що сталось, — спитала хазяйка, продираючи очi, бо, поки старий розказував, вона то спала, то прокинеться i знов слуха, — що сталось з тим хвостиком? - Е... поминайте як звали той хвостик: одчитали з коренем. Дiд як вже не доглядався, так i мiсця того не знайшов, де вiн рiс. - То-то ж!.. А то якось чудно, матерi його на лихо: жiнка та з хвостиком? Хазяйка глянула на мене, мов хотiла довiдатись, чи воно не чудно й менi. Подякувавши дiдовi за його гарне оповiдання, ми полягали спати, а на другий день уранцi за чаєм знов зiбрались, ще побалакали трошки i роз'ïхались на вiки вiчнi. Щоб не розвiялось по свiту те, як кажуть, фантастичне оповiдання дiдугана, я списав його для моïх землякiв. Наша чудова украïнська врода, нагрiта гарячим полуденним сонцем, навiва на думи насiння поезiï та чар. Як пшениця зрiє на нивi i складається у копи i скирти, так i воно, те насiння, запавши у серце й думку, зрiє словесним колосом i складається у народнi оповiдання й легенди. 1 Пилипони — так називали в народi росiян-сектантiв. 2 Святими Горами того звуться, бо ще за давнiх часiв християнства там спасались у печерах пустельники. Ще недавно панi Потьомкiна обновила одну церкву, висiчену у скелi, i монастир. Нехай ïй за це бог милосердний воздасть, що вона добрим людям бажа. Для другого небагато б вийшло з сього жадання користi, а для неï буде надто. (Прим. автора). 3 Зух — завзятий.
ЗАКОХАНИЙ ЧОРТ